Діалог про долю і душу

Я намагався вгледіти, в чому полягає таємниця Вінценза. Переді мною стояв той, хто заразом розвінчав дві роздуті мітології. В тому числі й оту меншу, про заплаканих «біженців», ладних змарнувати все все життя на тимчасовість і вичікування повернення (до чого?), аби лиш удавати, що вони не там, де перебувають. Його секрет полягав у однаковій пошані до вогню, хліба, оливи й вина, відсутність якої є порушенням закону, достатнім, щоб багато гідних спроб перетворити у ніщо. Нізвідки його не вигнали. Жоден ангел не стояв позаду за ним у воротях із оголошенням, що ми повинні або обрати абсолютну пасивність, або гнатися за Ерою, як собаки за металевим зайцем. Довкола розпростерлася земля, самодостатня, бо обдарована всім, що нам потрібно для того, щоб кожного дня нею тішитися.

(Чеслав Мілош, Ла Комб, 1958, переклад Ірини Ковальчук)