Діалог про долю і душу
Станіслав Вінценз (1888—1971)
ГУЦУЛЬЩИНА
ПРО ВИСТАВУ
Гуцульщина (Верховина) — регіон у Східних Карпатах, у верхній частині басейнів Прута, Черемоша (Білого і Чорного), Рибниці й Тиси, де проживають гуцули — горяни, одна з трьох, поряд із бойками й лемками, найбільших етнічних груп русинів у колишній Галичині. Своєю славою вони завдячували передусім опришкові Олексі Довбушу, а згодом — героям драми Юзефа Коженьовського Карпатські горяни, з якої походить популярна свого часу пісня Червоний пояс, за поясом зброя…. Завдяки малярству Теодора Аксентовича, Фридерика Паутча і Францішека Сіхульського, екзотиці гуцулів, які зберігають найдавніші традиції пастирської культури, недоступності гірської пущі й могутності гірського масиву Чорногори — найвищі вершини: Говерла, Бребенескул і Піп Іван — цей регіон міцно вписаний у культурну пам’ять.
Рисував з натури К. Млодницький, гравюра, часопис «Kłosy» 1872, збірка Національного музею етнографії
Гравюра за образом Т. Рибковського, 1881, часопис «Tygodnik Ilustrowany» 1883, збірка Національного музею етнографії
Гуцули, 1933 р., фот. Л. Чіпріані
«Горянин без гір то жалюгідне видовище, велетень на дибцях! Гори без горянина — мертвота. Але, дякуючи небесам степи мають своїх бедуїнів, українців і ногайців; Кавказ своїх черкесів, лезґинів, осетинів і чеченців; Лапландія своїх карликів, Патагонія велетнів, а Карпати мають своїх горян. Горянин щастям своїм оживляє Карпати і так ними пройнятий, що натура перших і других взаємно перетікає. Красивий як сосна, лінивий, як карпатська скеля, а при тому гордий, горянин став ходячою горою».
(Василь Залозецький, Образки з коломийського циркулу, 1854)
Гуцул, 1933 р., фот. Л. Чіпріані
Гуцул, XIXстзбірка Етнографічного музею в Кракові
«Петро як вигаданий персонаж з’явився мені лише через кілька років після Першої світової війни. Я побачив його в Парижі 1928 року на блискучому від дощу асфальті площі Конкорд, якою в усіх напрямках гнали хмари автомобілів. Сила разючого контрасту накинула моїй уяві образ селянина з далекого світу примітивної цивілізації. Він був пастухом з Карпат і з батогом у руках йшов босоніж серед шуму і сигналів автомобілів і тримав за віжки пару гуцульських коників».
(Юзеф Віттлін, Післямова до роману «Сіль землі» через 35 років, 1970)
Гуцул, 1933 р., фот. Л. Чіпріані
Гуцулка, 1933 р., фот. Л. Чіпріані
«Втіхи не дає навіть двотижневе перебування в горах, оскільки і горам тим, і їхнім мешканцям [американцям] бракує того, що у нас називали душею і чого було повно на Гуцульщині, про що Ви знаєте набагато краще за мене. Тут люди і в горах, і в долинах однакові: нудні, нецікаві, мріють про холодильники — зрештою, вони їх мають — і про телевізор, а його встановлення є кінцевою метою існування. А така Марія Зоріло в Косові, неписьменна жінка, яка всю зиму ткала килим, щоб продати його влітку, і до сьогодні променіє в моїй пам’яті як персоніфікація чарівності, мудрості та „людяності”, у тому старому, доброму сенсі, якого сьогодні вже не існує, тому я беру це слово у лапки».
(Юзеф Віттлін, лист до Станіслава Вінценза, 1949)
«Я думаю, що якби Ви, Стемповський, Чапський і ще кілька таких людей зібралося в одному місці, де і мені дозволено було б перебувати, ми разом створили би нову націю з гуцульсько-хасидським забарвленням, бо з уже існуючими націями якось важко витримати».
(Юзеф Віттлін, лист до Станіслава Вінценза, 1950)
Черемош, 1933 р., фот. Л. Чіпріані
«Найбільшу магічну силу має Черемош, котрий серед усіх гірських річок єдиний тече в тіні столітніх смерек та ялин. Його води бистро піняться у кам’яному річищі, шумлять на ріні мілин, дзвенять на каменях, гомонять в ущелинах, гуркочуть і рокотять у скелях, і кожному з цих тонів, трохи затримуючись, вторує низьке, темне, басове відлуння пущі. Мені здається, що якби я – сліпий, старий, знесилений гарячкою і маренням, знову почув цей шум, то роки блукання на манівцях злетіли би з мене, як лахміття недолі, і я знову став би собою».
(Єжи Стемповський, Щоденник подорожі до Австрії і Німеччини 1945)