Діалог про долю і душу
Станіслав Вінценз (1888—1971)
КРИВОРІВНЯ
ПРО ВИСТАВУ
Місцем щасливого дитинства була Криворівня. Це гуцульське село в Косівському повіті розташоване на висоті 560 метрів над рівнем моря. На початку вісімдесятих років XIX ст. в ґміні налічувалось 1833 жителів, а в панській садибі – 17 душ. Вже тоді у центрі села стояла греко-католицька церква Різдва Пресвятої Богородиці , тобто храм (відпуст) був 21 вересня. «Ми перебуваємо в самому серці Гуцульщини, серед гарного, ідилічного гірського світу» – писав Генрик Ґонсьоровський. У тридцятих роках XX ст. cело налічувало 1650 мешканців і бл. 400 номерів хат і будинків, зосереджених не тільки в долині двох стрімких потоків, а й розкиданих високо на схилах. Тут, над шумливим Чорним Черемошем, з річкових туманів раптово вигулькував двір Пшибиловських, «притулок спокою, приязні й щастя». Будинок був дерев’яний, встановлений на високому фундаменті, з довгим, на всю ширину фасаду ґанком і з критою дахом з дерев’яною галереєю, яка з’єднувала садибу з будинком кухні, схованим у великому саду. Все було влаштовано для полегшення повсякденного життя, а особливо для сприяння розмові. У 1915 р. садиба згоріла. Ще багато років потому туристи, які прямували на гору Копилаш у притоках Варатина і Черемошу, проминали стіни спаленої будівлі садиби. Крім попелища залишилися посаджені рукою дідича домашні дерева – модрини.
Садиба Пшибиловських у Криворівні, 1895
«Після смерті мого дідуся в кінці 1905 року, і вдруге, через якихось дванадцять років, після того, як наприкінці Першої [світової] війни згорів старий будинок, світ для мене дійсно закінчився. І потім мабуть іще двічі. І це добре, бо щось закінчується для того, аби знову початися».
Станіслав Вінценз, Koniec świata [Кінець світу], 1959
«Брати Пшибиловські, Владислав та Станіслав, начебто мали по 50 позашлюбних дітей-гуцулів («Перебиловчуки»). На весілля Казімєжа Добруцького і Гальшки Маховської в Делятині Станіслав Пшибиловський привіз два вози, повні гуцульських свояків, щоб захистити молоду пару від розчарованих конкурентів на руку Гальшки. Він також заїжджав до Коломиї з усією хмарою свояків і його тодішньою пасією Марійкою (красунею) до заїзду Шпербера».
Єжи Стемповський, Dzieje rodu Vincenzów [Історія роду Вінцензів], бл. 1943
Станіслав Вінценз під час навчання в гімназії, 1901
«Спогад про початки мого дитинства в гірському краї закарбувався у моїй пам’яті в образі одної поїздки, коли мій вуйко Стась, мамин брат, відвіз мене своєю чудовою, особливою четвіркою коней з-над Черемошу до Коломиї, в гімназію, де я саме мав складати вступний іспит. Відстань була значною, зазвичай їздили перекладними кіньми, зупиняючись і пересідаючи в Косові. Вуйко Стась, не зважаючи на ризиковану дорогу, довіз мене трохи більше як за дві години.
Він під’їхав до ґанку четвіркою із двох малих коників-гуцуликів і двох сніжно-білих сивашів, запряжених у золотистий ридван віденського фаетону. Я хутко заскочив, бо коні нетерпеливились. Коли вуйко ляснув батогом, вони рвонули вперед, як на крилах. Мені заперло дух від подиву. Але також з переляку. Ох, як же я боявся!
Вуйко Стась правив, не стримуючи коней, він лиш ляскав батогом над їхніми головами, і коли бричка зачіпалася десь чи то за рів, чи за яр над урвищем Буківця, коні її миттєво витягали і без пам’яті мчали вгору або вниз.
Це був для мене старт з мого дитинства у майбутнє. Досі я вірю, що ошалілий гін сніжно-вороної четвірки так мене підштовхнув, що старість дотепер має певні труднощі, щоби мене наздогнати».
Станіслав Вінценз, Start w przyszlosc [Старт у майбутнє], 1962
Криворівня, 1933 р., фото: Л. Чіпріані
«Ці гори поглинають всі маленькі людські слабкості та особливості. І не простір, а маєстат і могуть їх краси є першим кроком до вічності.
Йди далі цією стежкою! Вони є початком того, що понад простором, понад часом. Верховина – не вчорашня, не сьогоднішня, не завтрашня. Заховані в цих горах, ми такі мізерні, не важливе усе те, що ми робимо, але відчуття, які вони пробуджують, напевно відповідають, пов’язуються з їх вічним образом.
– Криво і рівно».
Станіслав Вінценз, Outopos, 1938
Східні Карпати, 1933, фот. Л. Чіпріані