Діалог про долю і душу
Станіслав Вінценз (1888—1971)
БУДАПЕШТ – НОҐРАДВЕРЬОЦЕ (УГОРЩИНА)
ПРО ВИСТАВКУ
Станіслав Вінценз у Ноґрадверьоце, 1942
Він був злидарем, бо втратив усе те, що лиш в цьому світі можна було з майна втратити. Я думаю, що він навряд чи це помітив. Він подолав бідність, обмеживши свої потреби настільки, що всі зусилля, спрямовані на те, щоб дешевше облаштуватися, стали непотрібними.
Він був віруючим католиком і невиправним єретиком. Я не знаю нікого, хто би настільки твердо вірував у Бога, більше страждав від зла, і упертіше бунтувався. Він був невтішний через Шоа євреїв. Я ніколи не бачила, щоб він говорив про євреїв інакше, ніж зі сльозами в очах.
(Жанна Герш, Про Станіслава Вінценза, 1971)
Перший том циклу На високій полонині під назвою Правда старовіку. Образи, думи і повісті з Гуцульської Верховини був написаний у Бистреці (1936). Писання було «втечею з корабля, що називається Вавилоном, у закуток, що називається вітчизною людською». В Угорщині Вінценз створив значну частину Барвінкового вінка, наступного тому, яким спершу намірявся завершити цикл На високій полонині. Аналогії до Пана Тадеуша творилися цілком свідомо. Робота тривала в Ґреноблі і Лозанні, відтак постали два наступні томи: Звада і Листи з неба. Твір повністю був опублікований лише після смерті письменника.
В Будапешті з братами Ґертнерами, 1942
Гуцули на листівці
за фот. М. Сеньковського, 1925, збірка Національного музею етнографії
Я ніколи не міг розстатися і ніколи не розстанусь з так званою яґеллонською традицією. А саме – від караїмів на півночі аж до гуцулів чи хасидів, а історично – наприклад від єзуїтів в Смоленську, сіячів освіти в Москві, до польських аріян, автентичні залишки яких я зустрів в Угорщині, – все це для мене, абсолютно очевидно, є Польщею.
(Станіслав Вінценз, лист до Анджея Бобковського, 1954)
Пісня моя, як Черемош, збирає все річки, струмки, потічки і потоки з цілої Верховини. І хоча ми пливемо тут у своєму черемошовому річищі, хоча ріка переважає будь-яку притоку, вона не відмовляється від жодного, бо майже би висохла. Вона надає хвилям своєї барви, дає їм свій ґрунт, спільну глибину, спільну міць.
(Станіслав Вінценз, Барвінковий вінок, 1942)
Гуцул грає трембіті, 1933, фот. Л. Чіпріані
Тисячолітня пуща (немов каліфорнійсткі секвої) вціліла там до дитячих літ Станіслава Вінценза. Також збереглася у майже не споствореному стані пастуша цивілізація нечуваної давнини. Ті землі, які після занепаду Речі Посполитої увійшли до складу австро-угорської монархії, породили багато казкових персонажів, а оповіді про них зазвичай поширювалися лише завдяки усним переказам. Найбільшої слави зижили двоє: Довбуш і Рабин. Довбуш – ватаг опришківських загонів, він грабував панів і купців, опікувався знедоленими. Довбуш був кимось значнішим, ніж Яношик. Рабин – Баал Шем Тов, котрий став би звичайним шинкарем, якби не його сила (світло в крові). Він очищувався від прихильності до світу, мешкаючи в скельній печері, та, пізнавши мову птахів, а також живі іскри, приховані в камені, рослині, дереві, через покору та повагу до божественної краси сотвореного навчав охочих, і перед його наукою любові схилялися і євреї, і християни. І володів він силами. […] Учні Рабина поширили вчення, народжене із захоплення карпатською пущею, з любові до кожної живої істоти, – отак в юдаїзмі постала течія, що називається хасидизмом. […] Є батьківщини, які зберігають память про своїх Наполеонів, ця ж зберігала пам’ять про опришківського ватага та лагідного мудреця, котрий втілював у життя принципи Нагірної проповіді. Утворі Вінценза На висовкій полонині легенда про них символізує два основоположні мотиви: пастушу цивілізацію і хасидську цивілізацію.
(Чеслав Мілош, Ла Комб, 1958, переклад Ірини Ковальчук)
Коломийський єврей, XIX ст., фот. Ю. Дуткевич, збірка Національного музею етнографії
Єврей – торгівець з Жаб’є, XIX ст., збірка Етнографічного музею в Кракові
Це було давно, але це правда. І це історія, яка не одну мудру голову дивувала. Це було тоді, коли жив великий Рабин в Острій.
Вся справа в тому, що в цій Острій жив собі один невисокий, тихий єврей. Кравець, який називався Пінкас. Оскільки Пінкас вірив у Рабина, Пінкас постійно радився з ним. Іноді він навіть набридав Рабину. Але це через благочестя, тому великий Рабин був терплячим. Він відповідав Пінкасу: так-ні, ні-так, і не підносив голови з-над книги.
Пінкас щодня ходив зі своєї вулички на замок до панського двору і назад. Він ходив шити до ясновельможного пана графа. Пінкас власне був кравцем ясновельможного пана графа. А цей граф, як то пани, скрізь мав родичів. Навіть цісар, який тоді жив собі десь у Іспанії, був його родичем.
І що відбувається. Цісар пише якось до ясновельможного пана графа: «Любий Кузене, Бог з тобою! Маю до тебе велике прохання. Тут ходять чутки, що ти маєш у себе єврея, справжнього єврея! Отож, якщо це правда, привези його з собою, буду тобі дуже вдячний. Для мене, для всіх моїх підданих це дуже важливо, це буде великий раритет. У нас вже давно немає жоднісіньких євреїв, а він нам власне потрібен. Ти мабуть знаєш, що євреїє найбільшими ворогами нас, християн. А свята віра закликає нас любити наших ворогів. Але де їх взяти?»
(Станіслав Вінценз, Раритет, 1949)