Діалог про долю і душу
Станіслав Вінценз (1888—1971)
БИСТРЕЦЬ
ПРО ВИСТАВКУ
Будинок у Бистреці, 1939
Долина Бистреця починалася на висоті 700 метрів над рівнем моря і тягнулася на 8,5 кілометрів на захід уздовж хребта Кострича. Вибоїстий путівець доходив до церкви, до якої на храм в другу неділю серпня сходилися гуцули із розлогої жаб’ївської околиці. Далі вів звичайнісінький гуцульський плай. У 1928 році ґміна Дземброня була відокремлена від великого Жаб’є, а Бистрець став її присілком. Гуцульські оселі в кількості близько 80 номерів були розташовані на сонячних схилах. В кінці долини стояла хата Петра Ґотича, побудована на висоті приблизно 900 метрів над рівнем моря. А ще вище, там де жив Петро Матаржук, збудовано – з номером 102, як це видно на фотографії, – будинок Станіслава Вінценза. Зведений з дерев’яних, очищених від кори і обструганих балок, схожий на гуцульські хати, стояв він занурений в аромати найкращих
у Східних Карпатах неозорих сіножатей. Його стіни «випромінювали м’яке сяйво», помешкання повнилося дзюрчанням трьох потоків, які зливалися зовсім близько, за вікнами щільною стіною височіли смереки, домашні дерева. Щоб жити в такому будинку, треба було відчути себе вільною людиною.
Будинок у Бистреці, 1927
Будинок у Бистреці, 1934
Бистрець віддаляв від людей з битого шляху, відпочивальників, гарцерів, людського натовпу і суєти цивілізації грошового обороту, якій гуцули з долин врешті-решт скорилися. Він був відповіддю на життєву метушню і невдачі, був водночас плодом філософської позиції, був вибором. Бистрецька хата була зрештою своєрідним будинком у подорожі, будинком мандрівника, звільненим від тягаря господарства, трохи схожа на пастушу колибу на полонині, заселену сезонно і оснащену необхідним реманентом. Це був дім, де людина могла займатися собою в тому сенсі, що вона була господарем часу, діяльності, мислення, споглядання і сну. З часом Бистрець поволі переставав бути домом, ставав місцем і не-місцем, краплею і морем, часткою і цілістю, небесним тілом і космосом. Розріджене повітря, імла, яскравий скісний промінь світла з-поміж хмар, банальні атмосферні явища, яких не шкодує примхлива гірська аура, поволі вкладаються в систему знаків світового письма, рисують на тлі краєвиду фігури, розповідають історії. А найчастіше одну: про безсмертя, космічну любов, яка оживляє світ, про учти світу.
Бистрець, 1933, фот. Л. Чіпріані
Вінцензи з гостями та сусідами перед будинком в Бистреці, 1933, фот. Л. Чіпріані
Останні гості в Бистреці, серпень 1939
Вінцензи з друзями та сусідами в Бистреці, 1934
На себе глянуть небо кличе вас,
Показуючи світ в красі блискучій,
А ви у землю дивитесь весь час –
За це вас і карає Всевидючий.
(Данте Аліґ’єрі, Чистилище, 14 пісня,
переклад Євгена Дроб’язка)