Діалог про долю і душу
Станіслав Вінценз (1888—1971)
ВІДЕНЬ—ЛЬВІВ—ВАРШАВА
ПРО ВИСТАВУ
Станіслав Вінценз перед екзаменом на атестат зрілості, 1906
Із глибини бездонної вставайте, о дні, що прудко, дико проминають!
Довгенько поглинав я те, що давала земля моїй душі, спраглій майстерності і вправ,
Довгенько блукав я північними лісами, довгенько споглядав потоки Ніагари,
Подорожуючи преріями, я спав на їхніх грудях, розглядав верхи Невад,
Спинався на башти скель вздовж Тихого океану, випливав на море,
Я плавав посеред шторму, освіжаючись бурею,
Тут живив я свою душу, тут таки її живив – щасливий, гордий.
Це було добре, душе, – добре приготування ти мені дала,
А тепер – в похід, щоб наш прихований і великий голод задовольнити!,
Тепер вперед ідемо, щоб те отримати, чого не дали нам земля і море.
Не через ліси могутні, а через іще могутніші міста.
Волт Вітмен у перекладі Станіслава Вінценза, 1921
У Відні (1906—1914) Станіслав Вінценз студіював біологію, право, славістику, санскрит, психіатрію (відвідував лекції Зиґмунда Фройда). У 1914 р. захистив докторську дисертацію з філософії Геґеля. У 1911—1912 роках пройшов військовий вишкіл, завершений офіцерським іспитом. У 1912 році Станіслав Вінценз одружився з народженою в Ялті росіянкою Єленою (Лєною) Левентон. Під час Першої світової війни служив у піхоті австрійської армії, зокрема в 1915 р. воював на італійському фронті. У 1919 році добровольцем зголосився до польського війська і брав участь у польсько-більшовицькій війні.
Лєна Вінценз на терасі будинку в Слободі Рунгурській, 1936
Станіслав Вінценз із сином Станіславом Александром, Слобода Рунгурська, 1918
Станіслав Вінценз, офіцер польської армії, 1920
«В мені і далі лунає крик гинучих батальйонів,
І живе пам’ять про тріск розвалених престолів.
В моїх легенях й далі газ і порох, і пожежа
Світу, який у горлі кожне слово давить.
У мене все ще чорний день, як чорна змора
Лежить на грудях.
Я ще здригаюсь».
Юзеф Віттлін, Прелюдія [Prelude], 1922
«Я не був львів’янином, ніколи довго не жив у Львові, ніколи не відчував себе львів’янином. Я навіть у певні періоди мав свої застереження проти Львова. Я відверто не любив його ні як столиці Галичини, ані як претензійного острова польської виключності. Тому, можливо, у Львові в університеті я витримав тільки один семестр — з 1908 по 1909 рік, та й то наприкінці семестру «втік». Щойно після війни, коли стало зрозуміло, що Львів почав занепадати, я приглянувся до Львова і полюбив його, але не Львів офіційний і навіть не офіційно-національний, а Львів такий, яким він був, автентичний, регіональний, без претензій».
Stanisław Vincenz, Start w przyszłość [Старт у майбутнє], 1962
Свято в Жаб’ї-Ільцях, бл. 1930
Станіслав Вінценз, Львів, 1931
Перед будинком Грабчуків, Жаб’є, 1936
У Львові він зустрів свою другу дружину Ірену Айзенманн, з якою одружився у 1923 році. У 1926 чи 1927 році сім’я перебралася до Варшави. З 1924 року Вінценз був постійним співробітником, а в 1927—1928 роках головним редактором головного журналу прихильників Юзефа Пілсудського — щомісячного журналу «Droga». Розчарований політикою санації після травневого перевороту, він пориває з редакцією. У 1930 році разом зі своєю сім’єю Вінценз покинув Варшаву і перебрався ненадовго до Ворохти, а відтак оселився в Бистреці на Гуцульщині. Засоби для існування забезпечувало нафтове родовище в Слободі Рунгурській.
З друзями в Чорногорі, 1925
Іренa Вінценз, 1927
Діти Ірени і Станіслава Вінцензів: Анджей
і Барбара, Мілянувек, 1927
«З уваги на мої застарілі «погляди з захолустя», як глузував один мій колега-націоналіст, у момент, як тоді здавалося, вирішальний для історії, я за переконанням, ба більше, із впертості, не брав участі ані в обороні Львова, ані в польсько- -українській громадянській війні, ні у її гарячих фазах, ні у холодних. Проте природнім чином, як і раніше, не рвав стосунків, а навіть дружив з людьми по обидва боки «фронту», оскільки це були мої друзі, іноді родичі, часто близькі люди».
Станіслав Вінценз, Polityk niepolityczny [A Неполітичний політик], 1959