Діалог про долю і душу
Станіслав Вінценз (1888—1971)
ҐРЕНОБЛЬ — ЛА КОМБ (ФРАНЦІЯ)
ПРО ВИСТАВКУ
Ще до приїзду у Францію Вінценз почав співпрацю з часописом «Kultura» Єжи Ґедройця. На його сторінках він публікував вибрані розділи епопеї На високій полонині а також есеї та нариси, зокрема Чим може бути для нас Данте? і Ювілей Ганді. Він приятелював і листувався з людьми із кола часопису «Kultura» (в основному з Ґедройцем, Юзефом і Марією Чапськими а також Єжи Стемповським), поширював часопис серед знайомих, був співтворцем курсу часопису, оцінював його ініціативи. Він відчував себе активним і відповідальним членом «ширшої», «невидимої редакції». У 1965 році в Літературному інституті в Парижі з’явилася збірка есеїв Вінценза На боці пам’яті з передмовою Чеслава Мілоша.
Юзеф Чапський і Жан Колен, Руссільйон, 1958
Єжи Стемповський з онуками Станіслава Вінценза, Адельбоден, 1967
Станіслав Вінценз у часописі «Kultura», Париж, 1950
«17 вересня 1939. Пам’ятна радіопередача. Сироїди наближаються, виїзд зі Слободи увечорі, прибуття в Жаб’є. Нічліг перерваний».
(Станіслав Вінценз, Outopos, 1939)
«Серед української інтелігенції у Львові багато людей тримаються совєтів: це українські націоналісти, які вважають, що колись буде Україна, тож добре дощенту вимести поляків, і в такому дусі вони діють. Ясна річ, сироїди не такі дурні, щоб цього не бачити, отож віднедавна вони взялися також за українців і багато їх депортували, арештували тощо».
(Лєна Вінценз, лист до Єжи Стемповського, жовтень 1940)
«Як буря, наздогнали мене орди жовто-гнилих листолюдей. Одноокі карлики, один на другого схожий, однаковісінькі — сироїди. Вони повалили мене на гарячу землю, там, де булькотить пекельна трсовина. Придавили смердючими, бугруватими тілами. Швидко вчепили на ноги важкі колоди».
(Станіслав Вінценз, Сироїди, 1952)
«Сироїди — найкраща річ у цьому числі. Мене просто засліпило. Гуцульський Данте. Я сам не можу зрозуміти — скільки там оригіналу, а скільки стилізації Вінценза. Ця оповідь, як дуже добре вино. Ще довго відчуваєш його смак».
(Мелхіор Ванькович, лист до Єжи Ґедройця, 1952)
«Торо був переконаний […], що людина схожа на дерево, і що її коріння не може висіти в повітрі. Саме це є змістом гуцульської казки про край Сироїдів, людожерів, схожих на висохле листя, які завжди пересуваються гуртом з волі вітру».
(Чеслав Мілош, Ла Комб, 1958, переклад Ірини Ковальчук)