Діалог про долю і душу
Станіслав Вінценз (1888—1971)
ЛОЗАННА (ШВАЙЦАРІЯ)
ПРО ВИСТАВКУ
Станіслав Вінценз з Міхаелем Марбахом, Гайліґеншвенді, 1961
Станіслав Вінценз, Адельбоден, 1966
Ми, примхи, принесені вітром сюди,
– невідь звідки – перед Тобою стелимось,
Ти, що проходжаєшся або сидиш,
Хай хто б Ти був, ми також в струменях
здригаємося біля Твоїх ніг.
(Волт Вітмен у перекладі Вінценза, 1921)
У 1964 році через погіршення здоров’я письменника Вінцензи перебралися до Лозанни. Станіслав Вінценз помер там 28 січня 1971. Його поховали на кладовищі в Пуллі, а в 1991 р., після смерті Ірени Вінценз, їхні тлінні останки перепоховали на цвинтарі св. Сальватора в Кракові.
Станіслав Вінценз, Лозанна, 1966, фот. К. Губер
Коли б навіть якось виявилося, що ніхто з людей досі не був безсмертним, людство повинно продовжувати шукати безсмертя, шукати союзників, можливо, навіть багатьох і все ще не досить сильних, і шукати тієї долоні у всесвіті і понад світом, яка би його провела через ту безодню. Туга повинна тривати і розпалюватись.
Можливо, вона врешті-решт розбудить від сну смерті тих, що вже сплять у ньому.
(Станіслав Вінценз, Outopos, 1941)
Він був високий, могутній, важкий, з округлою головою, великою і широкою, а ще – парою надзвичайних блакитних очей. Його очі були небесно-блакитні фізично, але були вони небесні ще й інакше: їхній погляд йшов звідкілясь іздалеку, із втраченої землі, де пустотливий гумор і сумовитість повертають любові свіжість і прозору глибину. Я би дуже хотіла, щоб Бог-Отець був подібним до Стаха Вінценза.
(Жанна Герш, Про Станіслава Вінценза, 1971; Станіслав Вінценз – його присутність, 1992)